Загружаю...
| Їжачок пішов спати до весни. Зай- чик теж хотів впасти у сплячку, але він не вмів довго спати, та й теплої бар- логи у нього не було. І навіть запасів на зиму, як працьовиті мишки, білки і бурундуки, Зайчик робити не вмів. Він зовсім не хотів зустрічатися з Зимою, але вона прийшла раптово і застала Зайчика зненацька. ЗИМА взяла Зайчика на руки і при- тиснула до своєї колючої сніжної мантії, розшитої сніжинками-алмазами. — Пусти мене! Пусти мене! — пру- чався Зайчик. — Ти страшна, ти холод- на, я не люблю тебе! Зима засміялася, і від її сміху лісом прокотився кришталевий дзвін, наче задзвеніли мільйони крижаних тоне- сеньких бурульок. — А я тебе дуже люблю, маленький Зайчику. Я приготувала тобі подару- нок — чудесну нову шубку, білу, наче мій сніг, і дуже теплу. Приміряй її. І вона простягнула Зайчикові таку гарненьку білу шубку, про яку він навіть не мріяв. В ній Зайчикові відразу стало тепліше, і він з цікавістю розглядав незнайомку. Зима знову взяла його на руки і понесла показува- ти свої володіння. Вони були не менш багаті, ніж у інших пір року. Зайчик відразу виявив нові радощі: велике озеро в лісі стало тверде і гладеньке, перетворилося на каток. Три білочки- подружки вже беркицькалися на льо- ду і весело вищали від задоволення. Вони розганялися, а потім ковзали по льоду на своїх пишних хвостах, наче на санчатах. Їхні хвости намокли і поза- мерзали, тому Зайчик не шкодував, що не має такої розкішної прикраси. Гордо розпушивши свій куций хвостик, він стрибнув на лід і поїхав на своїх міцних лапах, наче на гірських лижах. Так вони веселилися аж до вечора, і їм зовсім не було холодно. Помалу Зайчик звик до Зими. Він дуже дивувався, чому замість дощу з неба летять пухнасті білі бджілки, які пекуче жалять холодом, якщо впадуть на ніс, а потім перетворюються на звичайну краплину води. Чому калюжі і озера стали твердими і такими слизькими? Чому вітер такий злий і холодний? Він приносить цілий рій снігових ос, виє, як голодний вовк, і намагається зірвати нову теплу шубку зайчика! Ліс принишк. У нових білих одежах він здавався Зайчикові чужим і, голов- не, майже нґічого було їсти. Зайчик думав, що рослини померли, не витримав- ши холоду, але Зима пояснила, що вони сплять. Врешті Зайчик навчився добу- вати їжу і в зимовому лісі. Білки-подружки ділилися з ним запасами, зібраними восени. Білки завжди роблять більші запаси, ніж можуть з’їсти. Птахи ласували ягода- ми горобини і шишками з верхівок дерев, куди Зайчик ніяк не міг дістатися. Але птахи часто випускали свою здобич, і вона перепадала тим, хто терпляче чекав внизу. За- йчик об’їдав гілки кущів і навіть кору молодих дерев. У новенькій білій шубці він був непомітний на фоні білого снігу і тому не дуже боявся голодних вовків і лисиць. Декілька днів поспіль падав сніг, і маленький Зайчик майже не виходив зі своєї схо- ванки — неглибокої нірки, яку він викопав під кущем. Та ось настала особлива ніч, коли люди в своїх домівках святкують Різдво. Усі лісові звірі також вийшли зі своїх схованок. Вони знову зібралися на великій галявині посеред лісу. В дивовижно ясному небі палали величезні, схожі на сніжинки, зорі. Нечутно па- дав лапатий сніг. Ніхто не міг зрозуміти, як він може падати з такого ясного неба, але всі мовчки захоплено спостерігали за ним. Сніг на гілках і кучугурах виблиску- вав різнокольоровими іскрами. Раптом Зайчик почув тихий дзвін, наче летіла зграя прозорих льодяних бджілок. Цей звук був схожий на сміх Зими, але вона стояла зовсім поруч з Зайчиком, і він бачив, що Зима не сміється – вона дуже серйозна. — Що це? — тихо запитав Зайчик, коли дзвін повторився і наблизився. — Ти чуєш голоси маленьких ангелів, — прошепотіла Зима. — Їх можна почути лише в таку ніч. Вони летять над нами і радіють, що прийшло свято. „І все ж Зима не даремно є на світі”, — подумав Зайчик, і від цієї думки йому стало тепліше. Минав день за днем. І ось нарешті Зима прийшла попрощатися з усіма звірами. Вона сказала, що йде далі на Північ, аж до самого полюсу. Але прийде час, і вона повернеться. — А хто ж буде після тебе? — сумно запитав Зайчик, не знаючи, чого йому ще очікувати. — Слідом за мною прийде Весна. — Правда? Це чудово! — зрадів Зайчик. — Весну я знаю! Вона принесе мені свіжу зе- лену травичку! — От і добре, що ти радієш її приходу, любий мій маленький Зайчику, — сказала Зима. — Втім, ти не такий вже й маленький. Ти прожив цілий рік. Віддай мені свою білу шубку. Наступного разу я пошию тобі нову – ця вже буде для тебе мала. До побачення! — До побачення, до побачення, — радісно кивнув Зайчик і поскакав назустріч Весні. І знову Весна! — Здрастуй, — сказала Весна. — Як ти виріс! Ось тобі новенька сіра шубка, тобі в ній буде зручніше, ніж у зимовій одежі. — Спасибі, Весно, — подякував Зайчик. — А скажи, ти принесла мені свіжу зелену тра- вичку? — Звичайно, їж скільки заманеться! — Як добре, — зрадів Зайчик. — Як добре, що знову Весна! За Весною знову прийшло Літо, і Зайчик радісно зустрів його і прийняв його дарунки. Потім прийшла Осінь — Зайчик зрадів і їй. А коли настала Зима, Зайчик сміливо поска- кав їй назустріч: — Здрастуй, Зимо! Добре, що ми знову зустрілися. Ти принесла мені нову білу шубку? — Звичайно, мій Зайчику, — сказала Зима і лагідно щипнула його за вушко. — А я ще почую голоси маленьких ангелів? — поцікавився Зайчик — Авжеж, почуєш. — І так буде щороку? — Так, Зайчику, все буде повторюватися щороку... Олена Крижановська. |
© 2006-2024. Размещено в Филанко